Самопізнання

Маю декілька проблем з якими не в силах сама розібратися:
1. У мене є проблеми з агресією. Я дуже часто злюся на людей, на навколишній світ. Це заважає жити мені та іншим людям, я б навіть сказала що вони страждають від моєї грубості, жорстокості та навіть часом неадекватної поведінки. Не маю поняття з чим би це могло бути пов\'язано. Що б ви могли порадити мені у цьому випадку?
2. Все моє життя супроводжується постійною тривогою та нав\'язливими думками. Навіть якщо я намагаюся відволіктися ці думки не зникають. Вони стосуються абсолютно усього що зі мною відбувається у житті. У мене враження наче мій мозок не вміє не думати про щось. Я постійно усе перевіряю по 5-7 разів. Чи вимкнула світло, плиту, воду, якісь прилади і тд. Не можу заспокоїтись доки не перепровірю це досить велику кількість разів, щоб упевнитись що все дійсно в порядку.
3. Проблеми з сприйняттям свого тіла. Я б сказала що ненавиджу його. Постійно обмежую себе в їжі, щоб не потовстішати, і приймаю таблетки щоб схуднути. Не можу нормально сприймати людей що худіші за мене. Одразу з\'являється заздрість і ненависть по відношенню до них.
4. Я вважаю себе поганою людиною. Думаю що маю зникнути (померти) тому що погані люди не заслуговують на існування. Вони тільки псують іншим людям життя, отруюють його.

Чому течуть сльози під час прослуховування класичної музики у виконання симфонічного оркестру?
Таке відчуття, ніби все життя блукав, а тепер повернувся додому і вже нікуди не треба. На душі добре, а чому сльози незрозуміло.

Колеги і знайомі знають мене як спокійну, інтелігентну і неконфлікну людину. Я багато часу приділяю своєму здоров'ю, зовнішності, маю цікаву роботу, де я завжди маю бути на публіці в гарному вигляді. Намагаюсь виглядати впевненою, але в мене є комплекси що заважають мені жити. Стосунки з чоловіками складаються спочатку чудово. Є довіра, розуміння, повага, любов. Я не люблю сваритись, ображатись, ніколи нічого не вимагаю, але з часом таке відношення мені вилазить боком, мене перестають цінувати, все більше собі дозволяють, а я кожного разу все пробачаю. З теперішнім чоловіком я просто перетворилась в ганчірку, зневажаю себе за це. Я не розумію чому мені страшно проявити характер, твердо заявити про своє невдоволення. Після останньої сварки я зібралася з думками і спокійним рішучим тоном заявила що ми розходимось. Але через якихось 15 хвилин (!) дала задню і почала слізні розбірки в дусі "що ж нам робити і чому ти мене не любиш". Я боюсь зробити боляче, боюсь образити, виглядати байдужою, бути егоїсткою, тому що думаю що мене одразу розлюблять і охолонуть. А ще я не вмію терпіти. Коли мені погано я намагаюсь негайно зменшити біль шляхом згладжування конфлікту. Я не знаю як не дозволяти поганого відношення до себе, технічно не розумію як це робити. Кажуть що діти переймають модель сім'ї від батьків. Мій тато має дуже і дуже складний характер. Можу сказати що їх відносини з мамою стали гармонічними лише після 50, не знаю що цьому посприяло. Підозрюю я просто не люблю і не приймаю себе. Хочу це змінити, але не знаю з чого почати.