СПІРАЛЬ

В жовтні мені виповнилося 54. Саме час почати щось своє. Та це своє не таке вже і нове. Тому точніше буде сказати, саме час повернутися до себе.

До війни в мене вже два роки був свій кабінет. Я вже брала на себе відповідальність за свою діяльність. Я вже починала свою приватну психотерапевтичну практику. Починала ставати на тремтячі ноги. Клієнти були. Мало. Та були. Був досвід роботи з тими, хто переживав загибель близьких. Або був свідком загибелі. Відмовилася від нього в вересні 2016. Спіраль. (Згадала про це тільки після того, як звільнилася з госпіталю).
Коли почалася війна, я злякалася. Дуже злякалася. І почала шукати групу однодумців. У червні 2014 року, коли з'явилися перші поранені і загиблі, і стало очевидним, що це точно війна, почала шукати відповідь на своє питання “Як? Як я можу допомогти тим, хто нас захищає?” Хотілося щось робити. Бо бездіяльність наганяла страх та відчай.

У той час вже активно працювали волонтери, які допомагали бійцям матеріально. Хотіла приєднатися до них, але якось не склалося. Мабуть для того, щоб я згадала, що психолог. Психологічна допомога і підтримка в такий непростий час теж важливі.

І тільки у вересні я вперше зустрілася зі своїми колегами психологами, які відгукнулися на заклик Ганни Колєвої На той момент ми бачили такі напрямки роботи:

1.Госпіталь: поранені бійці і ті, кому була потрібна медична допомога.

2.Сім’ї загиблих.

3.Особи, переміщені зі Сходу України, які втекли від війни.

Я вибрала роботу з родичами загиблих. Так як на той момент досвід роботи з втратою і горем у мене вже був. І категорично відмовлялася працювати в госпіталі. «Ні! Ні! Ні! Не можу! Я боюся! Що я буду говорити чоловікам, які пройшли пекло ?! Як я буду дивитися в очі і що говоритиму тому, хто втратив якусь частину тіла на війні? Ні!!! ». Нагадаю, що це літо 2014.

На жаль, на той час родичі загиблих не поспішали ділити з кимось своє горе. А в госпіталі був завал: надійшли на лікування багато, а психологів-волонтерів мало.

Переступивши через свій страх, я переступила поріг госпіталю. До Нового року волонтерила. Потім мені запропонували працювати у госпіталі на постійній основі. І я погодилася. Бо так я вирішила зробити свій внесок у загальну справу захисту України.
І тепер моя особиста місія у госпіталі завершилася. Вона тривала рівно шість років: 29.10.2014 я вперше переступила поріг госпіталю — 30.10.2020 — фактична дата звільнення.

За цей час ми з колегами розробили та втілили в життя програму медико-психологічної реабілітації учасників бойових дій на Сході України. Членів родин загиблих за незалежність нашої країни. Та надавали психологічну підтримку та психологічний супровід членам родин військовослужбовців та ветеранів. Ця програма визнана найкращою в Україні. Та рекомендована для впровадження у всіх госпіталях нашої країни. Нею зацікавилися і за межами України.
Вона продовжує працювати і зараз. Мої колеги і надалі надаватимуть висококваліфіковану медико-психологічну допомогу всім, хто її потребує. Пишаюся тим, що всі ці непрості, для країни та особисто для мене, роки, я працювала з такими професіоналами.
А я повертаюся до себе. До кращої своєї версії ( :) ). Бо зараз стою твердими ногами на твердій основі. Зараз я впевнена в собі. Маю величезний досвід психологічної підтримки та психологічного супроводу тих, хто побував у пеклі. Хто дивився смерті у очі. Або тримав її за спідницю. І переміг. Маю величезний досвід кризової психотерапії. Що ефективний для всіх верств населення, що пережили життєву кризу. Вмію супроводжувати людину у адаптаційний період: коли старе закінчилося, а нове ще не настало. Впевнена в тому, що займаюся своєю справою. Тобто, я на своєму життєвому шляху. І не тому, що мені хочеться в це вірити. А тому, що я бачу результати своєї роботи. Коли бачу. Коли чую від всіх вас. І мені дуже подобається те, чим я займаюся. Бо яким би інколи не було втомлене моє тіло, моя Душа завжди співає. :)
Чому я це пишу? Бо визнання своїх здобутків дуже важлива частина нашої впевненості у собі. Комплекс неповноцінності “лікується” тільки визнанням своїх досягнень. А ще ми обов’язково маємо знати себе. Не сильні та слабкі сторони. Бо одна й та сама риса характеру в одній ситуації може бути ефективною, а в іншій не дуже. Варто знати себе цілісним. Як я їм, сплю, розмовляю, сміюся, плачу.... Що я вмію робити добре, а що не дуже. Що я люблю, а що ні. Що мені цікаво, а що ні.......Для того, щоб не ламати себе під обставини чи вимоги інших людей, а знаходити той простір і тих людей, де ми зможемо бути самими собою. Саме такими, якими є на даний час.
Цьому я навчала кожного з вас. І це роблю я сама. Бо кожне слово, яке я вам казала, я пропустила через себе. І всі ті поради, що надавала кожному з вас, виконую сама. Бо це моє Життя. І я ділюся ним з вами. І буду продовжувати це і надалі.
Я знову повертаюся до приватної психотерапевтичної практики. Та і надалі готова підтримувати учасників бойових дій на Сході України. Членів їх родин. Членів родин загиблих за Україну і за нас всіх. Умови співпраці будемо обговорювати індивідуально з кожним. Впевнена, що знайдемо такий варіант, який задовольнить обидві сторони.

З любов’ю і повагою до кожного з вас, Галина Руднева.
Далі обов’язково буде....

Опубликовано 2020-11-05 в 05:36