ЧИ ЗАВЖДИ ДОБРЕ В КОЛЕКТИВІ «ХОРОШІЙ ДИТИНІ»?

Попереду відкриття шкіл та садочків, і всі ми хочемо, щоб наші діти, які туди відправляться, були там адаптованими, соціально активними, бажаними членами колективу, мали друзів, а от проблем у спілкуванні – навпаки, не мали. І навіть якщо ви впевнені, що у вашої дитини всі передумови для цього, якщо вона слухняна і «хороша», ще не факт, що все так і трапиться, як вам би того хотілося. Які ж є несподівані негативні моменти соціальних контактів у так званих «хороших дітей»? І чи правильно ми розуміємо це поняття? Давайте будемо вчитися «соломку підстелювати» і допомагати дитині зарані, щоб вона неочікувано не опинилася в неприємних ситуаціях.

• Ябеда-корябеда

До певного віку (то десь років до 3), - поки і словник, і життєвий досвід небагаті, дитина, що  повідомляє дорослим зайві і непотрібні подробиці з життя оточуючих - це не ябеда. Вона споглядає світ навколо, вивчає його мешканців і розповідає про це вголос за принципом: «що бачу - те співаю».  Малюк просто ділиться з дорослими своїми спостереженнями, і особливо тими, які його хвилюють. А порушення встановленого (в тому числі і для нього!) порядку кого хочеш схвилює! Ось малюк і повідомляє нам про непорядок, реєструючи, як чуйний сейсмограф, будь-які «коливання і відхилення».

Якщо на цьому етапі дуже багато уваги приділяти таким його «спостереженнями», заохочувати його в цьому, - з часом тенденція закріпиться і дитина почне дійсно отримувати задоволення від процесу: ну, ще б пак, я розповів, хто що робить - і відразу мені за це увагу і титул «хорошої дитинки»! А неприємні наслідки у вигляді непопулярності в колективі для дитини дитсадівського віку не досить значущі: років до 6-7 головні люди в житті малюків - дорослі, на них вони орієнтуються, від них чекають схвалення, їх думка важливіше, ніж ставлення однолітків. Тільки ближче до шкільного віку акценти зміщуються, важливою стає саме популярність в колективі собі подібних і вміння дружити .. Але для ябед це може виявитися серйозним випробуванням: вони звикли до певного стереотипу поведінки і переучуватися їм буває важко.

Що робити, щоб ваш малюк не став таким?
Просто не закріплювати своєю зайвою увагою і тим більше похвалою тенденцію помічати чужі недоліки. Кожен раз, як дитина видає щось подібне, намагайтеся її перемкнути на позитивні сторони особистості інших: «Марійка з'їла три морожених поспіль без дозволу? А зате Маша не жадібна і пригостила всіх хлопців у дворі». Нехай малюк вчиться бачити в інших не тільки погане.

Ще важливо пам'ятати, що зазвичай люди (навіть найменші) найбільше не люблять оточуючих за те ж саме, що відкидають в собі. І якщо, наприклад, у дитини проблеми з агресією, він буде «здавати» інших забіяк нещадно. У такому випадку корисно було б поцікавитися: «А ти буваєш схожий на цього Петю?»

• Зайчик сіренький

Звичайно, прикро стояти і спостерігати за тим, як хвацько грають однолітки - і не наважувася повторити жодного з їх «подвигів». Надмірно боязка дитина ризикує просто недоотримати досвіду управління власним тілом, опанує умінням бути спритним і сильним, і в подальшому стереотип закріпиться назавжди - така дитина не дружитиме зі спортом і активним способом життя тому, що заздалегідь упевнений в двох речах: «все одно не вийде» і «від цього одні неприємності». Це загрожує численними втраченими можливостями і закріпленням життєвого сценарію по типу «премудрий піскар», який, все життя прожив з оглядкою «як би чого не вийшло», нічого і не бачив, крім своєї корчі в рідній річці.

Що робити, щоб ваш малюк не став таким?
Просто пам'ятати про те, що дитина пише картину світу з дорослих - спостерігаючи за їх реакціями і переймаючи їхній досвід. Велика частина наших страхів - подарунки від наших же батьків, «спадок», яке ми отримали укупі з зайвими турботою і опікою. Найчастіше це невротичні, а не реальні страхи, тобто такі, які є або фантазією на тему «що може трапитися», або звичкою боятися. Мами і тата, бабусі і дідусі часом навантажують діточок своїми власними побоюваннями так якісно, ​​що це залишається з дитиною на все життя. Наприклад, навіть точно знаючи на власному досвіді, що собаки - милі і симпатичні істоти, з якими так класно грати у дворі в бабусі, дитина може змінити думку, відчувши пару раз, як напружувалася і потіла мамина рука, міцно стискала його долоню при зустрічі з сусідським лабрадором: раз мама так реагує - значить, насправді собаки небезпечні!

До батьківської ж спадщини слід віднести залякування типу: «Не бігай - розіб’єшся», «Не лізь у воду - потонеш», «Їж все до кінця, а то ослабнеш і захворієш» - занадто часто такі ось в серцях, не подумавши сказані фрази спрацьовують як своєрідні програми, що несуть неприємності у вигляді страхів, комплексів, а то й у вигляді буквального виконання «обіцяного».

• Солоденькі, мов патока

Хто такі підлабузники? Це діти, що більше всього на світі прагнуть уваги.

Така дитина дуже турбується про те, чи люблять її, чи цікавляться нею. Чому? Нерідко тому, що саме прийняття з боку дорослих їй не вистачає у власній родині, і щоб хоч якось компенсувати нестачу, дитина намагається «натягнути позитиву» з вихователів в садку, або вчителів у школі: стає їх «правою рукою», намагається взяти на себе «дорослі» функції, особливо найбільш на її погляд приємні - покомандувати іншими, понарікати їм за погану поведінку... Не завжди дорослим це приємно, деяких дратує - проте часом такі діти все ж стають улюбленцями. Нажаль, одночасно вони катастрофічно «втрачають рейтинг» в колективі однолітків.

Що робити, щоб ваш малюк не став таким?
Головна проблема таких діточок в тому, що вони, як голодні цуценятка, біжать за кожним дорослим в надії на «солодке» - увагу і прийняття.

Тут два варіанти: або малюка цим «перегодували» вдома - і в будь-якому іншому суспільстві він відчуває гостру нестачу уваги до своєї персони, або, навпаки, дитині цього у власній родині катастрофічно не вистачало.

Звідси висновок: для першого варіанту - дати дитині можливість бути в сім'ї рівним серед рівних - включаючи не тільки права, а й неодмінно - обов'язки (діти не повинні рости у ілюзії, що бути дорослим - це суцільна чунга-чанга: їж шоколаду скільки хочеш і лягай спати коли хочеш!). У разі ж, якщо увага до малюка в сім'ї в дефіциті, єдині ліки від підлабузництва - постаратися якомога більше приймати власну дитину всерйоз, дати їй любов і прийняття від тата і мами, - тобто від тих дорослих, які природою призначені йому в найближчі - щоб не шукав малюк всього цього у чужих.

• Мамин синочок, таткова принцеса

Якщо маленькій дитині не дають пізнавати світ у всьому його різноманітті, боячись, що цей світ їй зашкодить, у неї формується впевненість в тому, що життя - взагалі надзвичайно небезпечна штука, а ще така дитина виростає з досвідом постійної присутності дорослого в рішенні всіх питань - і з повною відсутністю власного досвіду. Це тільки з боку здається, що дорослий син, що радиться з мамою з будь-якого приводу - картинка зворушлива. Насправді така несамостійність - не любов, скоріше це страх залишитися одному наодинці з великим і небезпечним світом, приймати свої рішення і самому розрулювати з наслідки.

Що робити, щоб ваш малюк не став таким?
Батьки, які відчувають до своєї дитини таку сильну, невротичну прихильність, найчастіше ігнорують її особистість і потребу цієї особистості в самостійності. Вони і самі бояться всього в цьому житті, і живуть надією, що син або дочка позбавлять їх від страхів перед майбутнім, подбають про них свого часу. Однак такого не станеться - у дитини просто не буде шансів навчитися цьому.

А батьківська одержимість, замішана на страху, розростається і починає визначати весь хід життя: воно звужується до однієї людини - своїх (часто єдиних!) – сина чи дочки, і в результаті мама чи тато живуть в постійній напрузі, оскільки в них завжди є страх втрати - це і є простий критерій, який відрізняє любов від невротичної прихильності.

Насправді повинен бути сформований зрілий образ любові, де поєднується баланс близькості і захищеності з самостійністю і автономією.

Материнська і батьківська любов - перш за все дар. Але дається вона, щоб довести дитину до тієї межі, після якої вона в цьому дарі потребувати не буде. Ми годуємо дітей, щоб вони з часом самі навчилися їсти; ми вчимо їх, щоб вони вивчилися всьому необхідному - так само, як і викладач повинен дати учневі стільки, щоб той не потребував ньому більше. Ми повинні радіти, коли наші діти перестануть в нас гостро потребувати, оскільки - парадокс, але правда: справжня мета ефективних батьків - в тому, щоб стати непотрібними. Ні-ні, не виростити бездушне чудовисько, яке про існування тата й мами буде згадувати тільки на Новий рік, або коли гроші закінчаться. Мається на увазі, що ми повинні виростити людину, що не потребує нашої постійної опіки і підстраховування, людини, яка вміє самостійно приймати рішення і самостійно за них відповідати.

• Ботанік.

Кличкою «ботанік» традиційно нагороджують «розумників і розумниць», рівень інтелектуального розвитку яких значно вище, ніж у однолітків. Чи тому, що замість відвідування дитсадка дитина сиділа вдома з бабусею-кандидатом наук і дідом-академіком. Чи тому, що рівень загальних здібностей був вище середнього від природи. Чи тому, що у дитини з дитинства не вбили тягу до пізнання всього нового, цікавого і прищепили любов до читання... Словом, якою б причина не була - такий малюк явно виділяється на фоні інших і лексикою, і поведінкою, і навіть занадто «дорослим» поглядом і виразом обличчя.

Якщо Знайка дитинка сама по собі не погана, вона не буде, як Кощій, чахнути поодинці над скарбами своїх знань, а з радістю поділиться ними з друзями, і тим завоює авторитет і визнання. Навіть якщо фізично хлопчик не сильний (що часто буває з такими дітками), а дівчинка – не перша крусуня - їх візьмуть під свій захист авторитетніші однолітки як «національне надбання». Але якщо дівчинка чи хлопчик не просто розумні, а ще й трохи противні чи скандальні за характером – от тоді в них точно будуть проблеми.

Що робити, щоб ваш малюк не став таким?
Нажаль, велика частина «ботаніків» живе все ж в глибокому конфлікті з ровесниками, і винні в цьому перш за все дорослі. Проблема їх зовсім не в тому, що вони «розумні за всіх», а в тому, що батьки з дитинства прищепили їм переконання, що всі інші - пил під їх ногами і мізинця їхнього не варті. Тобто - виростили не щедрого Знайку, а зарозумілого зазнайку - погодьтеся, це дві великі різниці. Значить, відповідаючи на питання «що робити», слід врахувати ці помилки: частіше нагадувати дитині, що здібності - це далеко не все, лише дар природи, в якому твоєї заслуги немає, якщо не докласти працьовитість, - адже без цього здібності не розвинути і знань не отримати. Знання ж потрібні для того, щоб ділитися ними і світити іншим, а не для того, щоб хвалитися.

Ну а якщо у вас «особливий випадок» – буду рада вам допомогти.

З повагою, дитячий і сімейний психолог Наталія Царенко.

Опубликовано 2020-08-01 в 11:57:08