Життя з батьками

Молода сім'я проходить певні етапи свого становлення. Один із етапів називається "етап монади" — це означає, що якийсь час до шлюбу кожному майбутньому члену нової сім'ї корисно пожити на самоті, щоб краще пізнати себе, свої потреби. Зазвичай так відбувається на Заході, де молоді люди здобувають освіту далеко від батьківського дому, отримують не лише диплом, а й вчаться самостійному існуванню, незалежності та вмінню задовольняти свої потреби. У результаті, коли молоді люди збираються створити сім'ю, мало кому спадає на думку, що можливо жити під одним дахом із власними батьками. У західній культурі це не схвалюється. "Ти ще живеш із батьками?" — це питання з досить образливим підтекстом.

У нас інший менталітет. Проживання з батьками до шлюбу — норма для багатьох молодих людей, тому після весільного маршу багато хто приймає рішення жити разом із батьками одного з молодят. Комусь це доставляє забагато клопотів. Комусь це вдається. Не можна однозначно сказати — добре це чи погано — проживати під одним дахом із рідними. Колись люди жили великими сім'ями, і невістка завжди переходила в сім'ю чоловіка. Правда, треба визнати, що в таких сім'ях суворо зберігалася сімейна ієрархія та субординація. Старші — або старші родичі (свекруха та свекор) були головними. І син, і невістка їм підкорялися, а дітей виховувала, як правило, свекруха, а не мати. Відгомони цієї ієрархічної системи досі знаходять місце в сучасних сім'ях. Якщо молода сім'я погоджується з таким розкладом, коли всі важливі рішення прийматимуть "старші" — батьки молодої дружини чи молодого чоловіка, і виховуватимуть дітей, по суті, теж вони (ігноруючи, що там думає молода мати про сучасні методи виховання), то сім'я може виявитися стійкою. Якщо ж молодь хоче зберігати незалежність, проживаючи на території батьків, досягти цього буде вкрай складно. Знімати чи купувати житло в кредит буває емоційно й енергетично легше, ніж постійно відстоювати кордони нової сім'ї на території батьків. Статистика однозначно показує, що сім'ї, які проживають разом із старшими родичами, розпадаються частіше.

В молодой семье, которая недавно образовалась, происходит формирование и становление отношений между супругами. Это также можно назвать периодом, когда происходит привыкание друг к другу или так называемое "притирание". Поэтому этот период достаточно сложный и непростой. А если молодая семья ещё живёт и с родителями, то здесь появляется ещё и дополнительная "нагрузка" в виде формирования отношений ещё и с родителями. Поэтому нельзя сказать, что нежелательно жить с родителями молодой семье, а просто для молодой семьи легче жить отдельно.

Это правда, молодой семье нежелательно жить с родителями. Во-первых, этот период, действительно, довольно сложный, происходит формирование отношений, притирка характеров. И жизнь вместе с родителями — это двойная нагрузка, особенно для того, кто приходит в семью. Во-вторых, тот супруг, с чьими родителями будут жить молодые, всё равно остаётся ребёнком для своих родителей, что приводит к неравенству в отношениях к молодожёнам. Второй супруг чаще всего оказывается обделён вниманием и заботой. Это неравенство может приводить к конфликтам. И, в-третьих, крайне редко родителям удаётся удерживаться от вмешательства в отношения молодых супругов. Им всегда хочется подсказать, как правильно распределять роли в отношениях (особенно в пользу своего ребёнка), как более правильно вести хозяйство, распределять деньги, воспитывать детей и т.д. Из-за этого часто распадаются браки.

Скажу більше: перш ніж створювати сім'ю, молодим людям бажано деякий час пожити окремо від батьківської сім'ї, індивідуальним життям.
Психологічне завдання передшлюбного періоду, яке вирішує кожна молода людина, полягає в необхідності фактично відокремити себе від батьківської сім'ї і водночас продовжувати залишатися пов’язаною з нею.
Молоді люди мають вирішити такі проблеми: досягнення емоційної та фінансової незалежності від батьків, тобто необхідно досягти часткової психологічної та матеріальної незалежності від батьківської сім'ї; набути досвід спілкування з протилежною статтю; зайняти адекватний віку статус; обрати шлюбного партнера, набути досвід емоційного та ділового спілкування з ним.
Це – дуже важлива стадія як для індивідуального психічного розвитку, так і для розвитку майбутньої сім'ї.

Молода сім'я може жити разом із батьками довго і щасливо лише тоді, коли стосунки у батьківській сім'ї з чіткими проникними межами, відсутні симбіотичні та нарцисичні перекоси. А якщо матуся ніяк не може відпустити своє чадо кудись там… то від розвалу сім'ї не врятує проживання в іншому місті.

Взагалі мотивація "жити з батьками, щоб їх не образити" — це тривожний дзвіночок внутрішньої незрілості, неготовності до створення власної сім'ї. У ідеалі людина може вважатися достатньо дорослою, коли вона фізично й емоційно відокремлена від батьків. Це означає, що вона здатна жити своїм життям, навіть якщо батьки на неї ображаються. Не відкидаючи батьків при цьому, але й не дозволяючи собою маніпулювати. Якщо цього не відбулося, людина просто ще недостатньо зріла для шлюбу. Варто задуматися, чи потрібен вам у партнери дитина в емоційному плані.

Если на самом деле у одного из супругов так стоит вопрос "чтобы не обижать своих родителей", то это значит, что второму супругу стоит сознательно понимать, на какой шаг он идёт, а также зачем ему это. Ведь тогда получается, что молодая семья живёт так, как хочет родительская семья, где хочет родительская семья и подчиняется ей. Ну, если такой вариант устраивает обоих супругов в молодой семье, то почему и нет...

Второй супруг, если его это не устраивает, должен настаивать на жизни отдельно от родителей. В то же время подыскивать компромиссные варианты. Есть родители, которые, манипулируя, удерживают ребёнка рядом (своей беспомощностью, обидами, бойкотами и др.). Можно, настаивая на жизни отдельно, обещать заходить почаще, звонить каждый день, заносить продукты и другое. Если родитель манипулирует, то обид не избежать. Придётся мужественно выдерживать, пока ситуация не смягчится.

Вам належить прийняти спільне рішення, для цього необхідне обговорення, чітке розуміння своїх інтересів, прагнення до взаєморозуміння, відмова від деяких привілеїв чи інтересів.
Емоційна залежність може вказувати на необхідність досягнення самостійності, відповідальності, автономії, тобто зрілості.
Психологічна зрілість досягається важче, ніж матеріальна.

Подружжю та їхнім батькам необхідно відвідати психотерапевта, який працює в межах системної сімейної терапії.

Усі сім'ї різні. І діти теж різні. Буває категорія "несадівських" дітей — тих, яким протипоказані групи з 30 осіб із двома втомленими виховательками. Або деякі діти дозрівають для дитячого садка пізніше заветних 3 років, коли мамі вже пора на роботу. У цьому випадку бабусі й дідусі можуть стати у пригоді. Якщо доповнити їхню турботу розвивальними заняттями в дитячих колективах та обов'язково відвідувати дошкільну підготовку, люблячі дідусь і бабуся будуть швидше вигравати перед будь-яким, навіть найкращим дитячим садком, завдяки індивідуальній турботі. З іншого боку, бабусі й дідусі теж бувають різні. Якщо батьки настільки не довіряють своїм батькам, що навіть садок здається їм гідною альтернативою, то, напевно, батьківська інтуїція їх тут не підводить. Можливо, батьки дали привід так думати. Хоча досвід показує, що стосунки бабусь-дідусів із внуками складаються набагато тепліше й успішніше, ніж стосунки з власними дітьми в минулому.

Это индивидуальный выбор каждой семьи. У каждого варианта есть свои достоинства и недостатки. Но несомненно одно: ребёнку, не имеющему опыта пребывания в детском коллективе, адаптироваться в школе в первом классе сложнее, чем, например, детям, которые посещали детский сад.

Не стоит. Лучше отдать в детский сад. Там ребёнок учится строить отношения в коллективе, проходит подготовку к школе в виде развивающих занятий, приучается к дисциплине. Бабушки и дедушки, как правило, очень любят своих внуков и им сложно удаётся придерживаться режима дня, заниматься с ними.

Дитинство – найважливіший період людського життя. І від того, як пройшло дитинство, багато в чому залежить те, як склалася доросле життя людини.
Навіщо дитині дитячий садок?
У дитячому садку малюк стає частиною суспільства: дитина знайомиться з певними правилами поведінки і вчиться їх дотримуватися, а також дотримуватися необхідних правил людського співжиття. Тут він займе своє місце серед однолітків, і чим раніше почне отримувати цей досвід, тим швидше навчиться бути комунікабельним, розширить кругозір, розвиватиметься інтелектуально.
Мистецтву спілкування вчаться з раннього дитинства.
Бабусі-дідусі – це добре, але вони не однолітки. Дитині необхідне суспільство своїх однолітків! З трьох-чотирьох років дитина потребує спілкування з іншими дітьми.
І якщо в напрямку інтелектуального та фізичного розвитку батьки можуть дати більше, ніж дитячий садок, то створити всі необхідні умови для соціального розвитку значно важче.

Бабусі та дідусі ніколи не замінять радості спілкування з однолітками. Можливості бути «справжньою» дитиною, дружити, плакати, сміятися з однолітками — це те, що потрібно.