Загинув на війні однокласник...

Загинув на війні мій однокласник. Про нього у мене багато теплих спогадів... Сприйняла цю новину боляче.

Але мене вразили і здивували очікування інших моїх же однокласників у зв'язку з цією трагічною подією.

Мені написав повідомлення один із них (він наразі проживає за кордоном), що, мовляв, треба ж зібрати кошти на вінок, а ще фінансово підтримати маму загиблого, зв'язатися з класними керівниками і т.п. Він готовий здати на все це гроші, "тільки скажіть скільки і кому" І не тільки він, а ще мінімум п'ятеро однокласників із ним...

Тобто із нашої переписки у мене склалося враження, що вони це вже обговорили і чомусь вирішили, що маю цим зайнятися я. Чому я? Напевно, тому, що я була відмінницею у класі, активісткою і т.п.
Але мене це обурило. Це якесь перекладання відповідальності на когось. Всі -- давно дорослі люди! Це не школа, і я давно не староста класу...

Я відписала йому, що вважаю, кожен із однокласників, який матиме змогу приїхати на похорон -- зробить це, із квітами і вінком, чи ще щось... Знову ж таки! Кожен сам для себе вирішує, як він вшанує в цей день нашого однокласника. А так, складається враження, що всі чекали, поки я цим питанням займусь. І вже увечері, перед самісіньким похороном, стали мені написувати і "продавлювати".
Чи відчуваю я тепер якусь провину, що відмовила їм - ні!
АЛЕ. Шановні психологи! Я готова до будь-якої і критики і оцінки ситуації.
Бо, якщо я вам пишу зараз, то напевно не все так однозначно у моєму сприйнятті цієї історії....