Я не можу вийти з ізоляції, в яку сама себе загнала

У мене, здавалось б, взагалі ніяких проблем ніколи по суті не було. Я просто десь у підлітковому віці почала закриватися від всіх, мало розмовляти. Характер у мене насправді схильний до сильних перепадів настрою, я то дуже шумна, то через хвилину затикаюсь. У мене вже роками постійно є внутрішня тривога та часті депресивні епізоди тривалістю від пари тижнів до декількох місяців, і дуже короткі періоди, коли мені хочеться щось робити. Хоч щось. Я працюю на роботі з маленькою зарплатою, але зате мені майже не доводиться спілкуватися з людьми, а графік плаваючий і теоретично дає мені багато вільного часу, щоб не запускати навчання. Але в результаті ніяких сил на навчання так і немає. Дистанційне навчання звело на ні будь-які мої попередні спроби знайти друзів, хоч в той же час мені дуже комфортно на самоті. Зараз я знімаю квартиру з матір\'ю в чужому для нас місті і тут у мене немає ніяких хоча б знайомих. Я не розумію, яким чином люди взагалі знаходять друзів, відносини, компанії. Коли у мене з\'являється можливість поспілкуватися з реальними людьми, я різко віддаляюся і ігнорую будь-які спроби людей зі мною зблизитися. Те ж саме з родиною. Я хочу спілкуватися з людьми, але в той же час я хочу від усіх втекти. Кожен раз, коли я говорю щось про себе відкрито, мені хочеться придушити себе за те, що я кажу занадто багато. Я хочу стати невидимою для усіх, але мені в той же час сумно залишатись абсолютно непомітною. Чи можна це хоч якось пояснити?