Я не хочу жить, но и умирать тоже

Ще з 5-го класу відчуваю себе погано по сьогоднішній день (я вже 3 курс в університеті). Кожен день сірий, хмурий, ніякий, сил немає, робити нічого не хочеться, радіти теж. Я не бачу сенс в житті, не розумію чому я живу, я не відчуваю свого місця, я не відчуваю свого тіла та себе. Кожен раз я розумію, що не маю жити, мене тут не має бути, на моєму місці ніби має бути хтось інший, але не я. Я хочу бути ніким і нічим, просто хочу не існувати. Я не розумію своїх почуттів, або що я хочу. Всередині мене просто каша, комок та сміття. На груди постійно щось давить щось важке, а все тіло всередині скручує та ламає, руки, ноги та інше, щось їсть мене. Знаю, що я нікому не подрібна, думки про те що я знов кинута, самотня, і я знаю, що це правда. Думки про самогубство, в голові разні сценарії як це зробити, думки про те як я вибачаюся перед мамою та братом, та прощаюся з ними. Мене вбиває моє життя, вбиває я сама, мої думки, я ненавижу себе, дивитися на себе не можу та відчувати, я сама собі огидна. Зриваюся на саму себе та на близких, вибачаюся перед ними по сто разів. Плачу на рівному місці, руки чомусь нещодавно почали трусити в якийсь рандомний момент. Трусить руки та все моє тіло. Я не контролюю ці думки та мій стан. Душа рветься покінчити з цим, тіло якщо розслабитись, то піде саме це зробить. Я це не я, це не моє тіло, часто ніби не мої думки, чи мої, я не знаю. Я не розумію, я втомилася від цього, я не знаю, що робити. Я слабка щоб померти і слабка щоб жити.
Вибачте, що читаєте це, вибачте.. Мені шкода, мені прикро і соромно, але я втомилася, я сама себе не розумію, ні свої думки, ні свої слова, ні свої дії.