Мистецтво бути на самоті

Якщо фраза, що слугує заголовком, здасться дивною, то, ймовірно, тому, що прочитана як «Мистецтво жити на самоті», а не так, як написано.

«Жити на самоті», «самітність» — слова з явно вираженим негативним забарвленням. Бути самотнім майже непристойно. Або — романтично. Коли самотній хтось інший.

Модна тема в кіно-, теле- та літературних творах, а також у популярних публіцистичних статтях — самотність їхнього героя чи героїв. Образ героя (героїні)-самітника прописується та сприймається як цілком нормальний. Ось він, рідше — вона, з’являється, робить своє покликане, героїчне, та йде у своє життя. Іноді автори таких героїчних образів показують, що насправді таке життя не дуже влаштовує героїв та героїнь. Спроби повернути їх до колективу виглядають вельми непереконливо й відбуваються зазвичай «під завісу» твору. Мабуть, щоб не мучитися, вигадуючи, як усе в них складатиметься далі.

Різниця між самітністю та усамітненням

«Бути на самоті» і «бути самотнім» — суть різні поняття. Самітність позначає стан, який тяготить людину, вона намагається його приховувати від оточуючих і від себе, може на нього скаржитися. І потреби саме в самітності явно немає. Підтвердження — у звичайному мовленні відсутні сталі фрази-звороти, що говорять про неї.

А от потребу час від часу побыти на самоті відчувають і усвідомлюють багато людей. І для її вербального вираження навіть не потрібно конструювати фрази. Вони вже існують. Ми вживаємо їх самі, чуємо з екранів телевізорів, кіно та моніторів, бачимо в прочитаних текстах. «Я хочу залишитися одна», «Мені б хотілося побыти одній (одному)», «Мені потрібно побыти на самоті» — причому тут «самітність» вживається в значенні «одна (один), без людей, які оточують». А слово «побыти» саме вказує на те, що висловлюється саме бажання тимчасово перебувати одній (одному).

А якщо не тимчасово? Тоді краще приготуватися до відчуття своєї «неправильності», тиску ззовні та спроб припрягти в один транспортний засіб двох різних тварин.

Соціальний тиск та очікування

Коли є вміння бути на самоті, то ці відчуття переносимі. Неприємні, вони сприймаються як даність. До того ж можна відсторонитися й визначити їхній зовнішнє джерело. І навіть знайти кумедне — наприклад, в одночасності трансльованих у соціум установок «Я — лідер» (тобто, адресат має бути лідером) та «Ми всі — одна команда (одне ціле, дружний колектив)» (тобто, адресат має бути частиною команди, рівною іншим її частинам). Бомбардування установками не веде до їхнього автоматичного виконання, зате створює уявлення про норму. Цю опору, про штучне походження якої часто забувають. І той, хто нормі не відповідає, викликає негативне ставлення з боку тих, хто її дотримується, та сам відчуває свою відмінність (часто разом із почуттям провини за це).

Мистецтво бути на самоті, ймовірно, передбачає вміння побачити спрямовані зовні впливи та не залежати від них, наскільки це можливо. Також — відповідальність за свій вибір способу життя. Розуміння, що оточуючі не зобов’язані його приймати, і часто насправді не приймають.

Адже, схоже, установка-заклик: «Я — лідер», — сприймається як: «Ми всі — лідери, маємо бути лідерами». І ключові слова — саме «ми всі». Аж ніяк не хочу тут сказати, що «колективізм» (так умовно назвемо) — це погано. Просто це лише один зі способів життя. «Усамітництво» (від «на самоті») — ще один.

Що ж змушує «колективіста» почуватися некомфортно в компанії з «усамітником»? Ймовірно, буквальність сприйняття слів «ми всі». «Усамітник» — уже не ми, тим більше не ми всі.

Якщо, попри застереження класика, все ж таки впрягти в один віз коня та тремтячу лань, то погано буде обом. Та й віз чекатиме незавидне майбутнє.

Сила відстояти свій вибір

Нерідко, сприймаючи прагнення до «усамітництва» як недо-норму, за людину «беруться всерйоз», щоб виліпити «колективіста». Це може бути дуже захопливим і творчим процесом для «скульпторів». Як особливого успіху в цьому, можна досягти розвитку в «усамітника» комплексу неповноцінності щодо свого прагнення. Таким чином, мистецтво бути на самоті передбачає ще й силу відстояти себе у своєму виборі. Тим більше, що дуже складно це робити за ставлення оточуючих до Іншого. Тут часто спрацьовує ланцюжок: Інший — незрозумілий — досліджувати чи боятися? — боятися! — знищити (рівнозначно дискредитувати). Знищують саме спробами перетворити на «колективіста» — тобто, щоб власне «усамітник» зник. Дискредитують же, приписуючи егоїзм, несприйняття згубності свого шляху, нелюбов до людей, небажання та невміння з ними спілкуватися. Хоча вибір бути на самоті та негативне ставлення до людей і спілкування з ними — речі різні й не випливають логічно одна з іншої.

Саме той (та), хто здатний бути на самоті та втілює це в життя, також здатний конструктивно спілкуватися з людьми, при цьому не роблячи спроб «адаптувати» «колективістів» до свого способу життя. Йому (їй) це не потрібно.

Чому ж тоді багато «колективістів» вважають, що «усамітників» потрібно адаптувати? Адже за неписаним правилом конструктивного спілкування більше зусиль докладає той, кому це потрібно більше. Тобто, чому б самим не адаптуватися до «усамітників». Або, хоча б, внутрішньо сприймати їхній спосіб життя як рівноцінний своєму. У літературі, присвяченій взаєминам та спілкуванню, часто цитується фраза когось із письменників-класиків, вкладена в уста літературного героя: «Погано людині бути одній». При цьому не вказується, у якому контексті вона була вимовлена. Я не пам’ятаю, хто автор героя та його фрази, лише припускаю, що вона промовлялася відповідно до характеру персонажа, у конкретній ситуації та з конкретного приводу. Аксиомою ж вона виглядає після «виривання» з контексту.

Психологічні аспекти усамітнення

Отож, кому погано бути на самоті? На самоті — це як? З якої точки зору погано — зі споживацької чи буттєвої? Якщо це переживання щодо екзистенційної самотності — то так, це важко. І це — труд душі, необхідний для її розвитку, або, як прийнято говорити, для особистісного зростання. Спрямований на творення саме людської частини в людині. І, якщо людина психічно здорова, ці переживання не займають у її добі 24 години. А ми тут виходимо з посилки, що «усамітники» — психічно та психологічно здорові люди. Якщо це переживання втрати близьких людей чи розлуки — то їх, якою б болісною не була втрата, потрібно розглядати (можливо, працювати з ними) у контексті реального життя саме цієї людини.

Якщо ж — знайома ситуація, чи не так? — потрібно весь час перебувати разом із кимось (краще, якщо цих «когось» буде багато), неможливо бути в тиші, а тому — або постійно увімкнений телевізор (радіо), або прослуховування чогось у навушниках…

Часто за такі дії батьки докоряють дітям (які агресивно реагують), аргументуючи свої вимоги «негайно припинити» тим, що це заважає робити уроки, чути батьківські вимоги та шкодить здоров’ю. Частка «попадань у точку» тут є. Звісно, не хочеться робити уроки й чути всякі дурниці на кшталт: «Прибери в кімнаті!». Але ці причини становлять лише частку, та ще й меншу. А що ж із більшою? Тим більше, що дуже багато людей, які вийшли з дитячого, підліткового та навіть юнацького віку, продовжують шукати інструменти, що перекривають інформаційні канали. І досить агресивно реагують на спроби відмовитися від цих інструментів. Тобто, їм постійно потрібно використовувати щось, володіти чимось, що відгороджує. Постійні навушники як щось відгороджувальне описував Бредбері в «451˚ за Фаренгейтом». Тільки відгороджують вони не від світу, а від себе. Відгороджують людину, якій погано бути на самоті — із собою.

«Усамітникові» з собою — добре. І значить, він (вона) може без страху та напруження бачити світ. Щиро цікавитися, спілкуватися з ним. Спілкуватися з людьми — по-справжньому, адже в нього (неї) немає потреби в безжиттєвій балаканині заради порятунку від мовчання чи для пристойності. І негативну реакцію на свій відмову від участі в ній «усамітник» здатний перенести. Це — частина відповідальності за вибір.

На відміну від людини, яка страждає на соціофобію, або відлюдника, «усамітник» живе серед людей, усвідомлює особливості соціального життя та наявність у ньому певних правил.

Він (вона) уживається із собою та цілком може ужитися з людьми, які обирають «колективізм», — на прийнятній відстані.