Самореалізація

Мені майже 20 років. З самої школи було важко відповісти на питання ким хочу бути. Відчуваю, що під тиском соціуму сказала, що хочу бути програмістом (маю здібності до математики , ходила на гурток по інформатиці, але навчалася в філологічному класі). Сама ж до самого кінця 11 класу вагалась чи то, чи не то я обрала. Я не повністю усвідомлювала, що ховається за цією професією. Код трохи писала в школі. Вступила в поганий університет (хоча бали були гарні), навчали повільно та повільно. Це мене не влаштовувало. Після першого року почалися знову думки може це не моє. Перевступила за кордон . Була можливість поміняти напрямок, я дуже довго думала, вагалась. Майже вступила на перекладача(загорілася синхронним перекладом), потім на корейську мову, але в кінці кінців знову обрала програмування. Подумала це вигідніше, ще й остаточно перевірю чи моє це. Навчатися виявилося дуже складно, а саме через те, що мене постійно била тривога, коли я робила проекти по програмуванню. З англійською, математиками проблем не було. Я в них як риба в воді, а коли я сідала за проекти з програмування в мене буквально включалась дуже сильна тривога. "я не впораюсь", "в мене не вийде", "чому я взагалі вирішила, що це моє". Приблизно такі думки крутилися, ну, і звичайно завершувалося все думкою, що я вилечу з університету, бо не складу ці предмети. Справлялася з цим просто заїданням. Ця жахлива тривога почала ще більше підкріплювати думку, що я обрала неправильний шлях, що так психологічно важко не повинно бути. Врешті-решт, я так до кінця не можу зрозуміти, чому у мене такі складні стосунки з програмуванням. Я не вірю, що знайду роботу, я тривожусь, коли роблю проекти, я постійно думаю чи моє це. Моя тривожність та вище вказані думки заважають мені покращити свої знання та знайти роботу, щоб нарешті спробувати цей напрямок та заспокоїтись. Дякую, якщо зможете просити світло на дану ситуацію